Професія на все життя

Коли я як студент факультету журналістики отримала завдання взяти інтерв’ю у неординарної, цікавої людини, свого сучасника, то відразу визначилась, хто буде моїм співрозмовником. Тільки Валеріан Герасимович Тинчук, знана на Волині людина, краєзнавець – просвітянин, журналіст.  Звичайно, наша розмова точилася навколо журналістики – професії, яка стала для нас обох надзвичайно важливою у житті. Цю розмову пропоную увазі читачів.
- Валеріане Герасимовичу, професія журналіста – це ваша мрія зі шкільної парти?
- Повинен сказати, що про роботу в газетах навіть не думав, хоч газети , журнали піонерські батько передплачував, а я читав. Можна сказати, що поряд з газетами іду все життя. А працював я і в школі, і на партійній роботі. Саме з райкому партії, де вже остогидла порожня балаканина, партійна брехня, з початком так званої перебудови Горбачова, я й пішов у газету – районну .
- Не маючи спеціальної освіти?
- Нехай це тебе, Вікторіє, не дивує: у пресі й нині працює багато педагогів, як і я…
- Не побоялись?
- Сумнівався, звичайно, у своїх здібностях, але мав підтримку молодого редактора, свого земляка з Хопніва Пилипчука Степана Івановича, який до цього пройшов школу журналіста у досвідченого Миценка Миколи Івановича тут же у Ківерцях. А Степан Іванович мене не лише запросив у редакцію, а й переконав: у тебе все вийде! І, як бачите, сподіваюся, вийшло!
- А перший матеріал…?
-Ні, перший матеріал не став тим млинцем, що застрягає у горлі! А це був матеріал про ветерана війни із села Бережна Воля.
-У Вас, Валеріане Герасимовичу, підозріваю ветеранська тема – чи не головна?
-Можна добавити: і улюблена! Потрібна тема! І пов’язана з пошуковою роботою, якою займався ще у школі, керуючи роботою юних пошуковців. Але це може бути темою окремої розмови.
-А які риси, на вашу думку, мають бути притаманні сучасному журналістові?
-З усіх рис, виходячи з власного життєвого досвіду, назвав би хоча б такі: бути правдивим, не лукавити, не йти на компроміс, якщо у тебе хтось вимагає закрити очі на недоліки… І не слухати тих, хто забрався на високе «сідало», а журналістам бажає заангажованості.
-А неприємності у Вашій роботі траплялися?
-Ще й скільки! І не тільки неприємності. Хіба ж усі люблять правду? Було ж це коли писав про екологію, про порушення законодавства при проведенні Виборчої кампанії, «приватизації» техніки у період розвалу радянської економіки.. .Разів кілька справа доходила до суду.
-Матеріали для Ваших публікацій хтось підказує?
Життя підказує! Читачі. У свій час років десять очолював у Любешові відділ листів, нестачі в яких не було. І на кожен з них було реагування, відповідь. Які засоби масової інформації Вам, Валеріане Герасимовичу, найближчі? Звичайно, ті, у яких працював як штатний співпрацівник – ківерцівська і любешівська райони. А нині це обласні «Віче», «Діалог», «Монітор волинський» – газета, можна сказати, полько – українського порозуміння. Знаходжу себе у них як краєзнавець, просвітянин, використовуючи цікавинки, знахідки в облархіві, облбібліотеці, щоб донести їх до широкої читацької аудиторії. Тому і не розумію журналістів, які з виходом на пенсію замовкають, не шукають можливостей для оприлюднення своїх думок, ідей…
-На жаль, розмову доводиться закінчувати. Залишається подякувати за спілкування, побажати Вам творчого довголіття.
-Дякую! А знаючи, що ти, Вікторіє, стаєш на старт як журналіст, бажаю, щоб і твій творчий шлях приносив тобі творче задоволення і успіхи.
Граузе Вікторія, студентка першого курсу СНУ факультету журналістики